В другой танцевально-спортивный клуб. Заполнить заявление о переходе спортсмена в новый клуб. Произвести выплату компенсации. Заявления о переходе и отчислении спортсменов. (название спортивного клуба, город). Прошу зарегистрировать переход спортсмена: № ст.кн. Заявление о переходе спортсмена из зарубежной̆ ФТС в клуб. Ходатайство о переходе из клуба в клуб (для спортсмена S и М класса мастерства). Подскажите, как поступить - уходим из клуба в другой. Заявления о переходе спортсмена в новый клуб старший тренер прежнего. Заявление о переходе в другой клуб.

• Украинские сувениры рушники. Продажа, поиск, поставщики и магазины, цены в Украине.
• Комментарий к фото: Украинская национальная вышивка - фото - рушники. Ссылки на эту страницу и фото: Код для вставки в форум Код для вставки на сайт или в блог. Женщины носили различных видов чепцы, покрывая их длинной полотенце образной накидкой или платком. Мужской народный костюм состоял из сорочки и штанов (на Полесье и в Карпатах узких, на остальной территории- преимущественно типа шаровар) с добавлением также безрукавок (у гуцулов и др. Горцев - меховых).

1. Українські Рушники Фото
2. Український Весільний Рушник Фото
3. Український Вишитий Рушник Фото

История костюма, доспеха. Украинский рушник и что обозначают орнаменты на рушниках. Вода и Солнце Вся украинская вышивка обозначена знаками Воды и Солнца. Солнце часто изображается восьмиугольной розеткой или цветком, а знак Воды напоминает свернувшегося ужа.

Ця стаття про український традиційний рушник. Про побутовий рушник див. Рушни́к в українській культурі ( традиційний рушник) — це прямокутний шмат чи, що має на кінцях, а часто і на всьому полі різноманітні або виткані композиції, які відображають та предків, несуть інформацію про, достаток,. Рушники є символом матеріальної культури слов'ян, важливою складовою та. Вишивати рушники — давній. Рушник донині не втратив свого значення. І тепер ним прикрашають помешкань, та ікони.

І надалі він залишається народних звичаїв та обрядів. На рушнику несли новонароджену дитину на, на ньому проводжали людину в останню дорогу. Зміст. Регіональні особливості українських вишитих рушників. Наприкінці XIX — початку ХХ століть на Полтавщині, Черкащині, Київщині, Чернігівщині та Слобожанщині побутували рушники, вишиті заполоччю або червоного кольору із можливим вкрапленням інших кольорів, основу композиції яких становило так зване. Такі рушники мали ширину 40-50 см і довжину близько 2 м.

Вишиванню передувало нанесення контурів майбутнього орнаменту на полотно, далі вони повторювалися вишивкою двосторонньою і простір орнаментальних мотивів заповнювався. Кожен регіон з перерахованих поряд із спільними рисами мав свої особливості. На Київщині разом з червоним використовувалися вкраплення синього (а потім чорного), поряд із Деревом розміщувалися зображення птахів (, тощо). Для рушників Чернігівщини були типовими зображення та. На думку саме ці орнітоморфні зображення пізніше трансформувались у фітоморфні Дерева. У вишивці рушників наприкінці XIX — на початку XX століття утвердився.

Композиція орнаментів залишилась спільною з рештою названих регіонів. Поряд з рушниками з червоними рослинними узорами у названих регіонах (а особливо на ) побутували рушники, вишиті біллю у техніках та. На противагу попереднім — святковим червоним — білі використовувались у і жалобу. Орнаменти таких рушників були як суто геометричними (восьмипроменеві зірки, геометричні дерева), так і геометризованими пишними рослинними, що походили з друкованих джерел. Нішу білих рушників на початку XX століття доповнили також рушники, вишиті.

До цього ця техніка використовувалась переважно у вишивці сорочок. Внаслідок складності технік мережання, вони поступово замінюються на імітації.

Українські Рушники Фото

Рушники генетично пов'язані з полтавськими, проте мають ряд особливостей. На їх виокремленість звернув увагу свого часу. Основу композиції тут, так як і на полтавських, становить дерево-вазон, проте його зображення грубіше, різноманітні фантастичні квіти замінені узагальненими квітами-листками. Дерево на обухівському рушнику дуже часто має квітку посеред стовбура. Композиції протилежних кінців рушника тут з'єднані ламаними гілками. Техніки вишивання також грубі та маловаріативні. Це переважно безкінечники, виконані двосторонньою штапівкою, що чергуються з грубими «качалочками».

Колекції автентичних обухівських рушників мають,. Друге життя обухівський рушник отримав нині завдяки вишивальницям Надії Химиченко, Світлані Зохнюк, Ользі Литовці, Надії Поліщук, Олені Удод, Ользі Давидюк, Вірі Власенко та іншим. Рушниками роботи Надії Химиченко прикрашено садиби. Рушник — локальне явище, що побутує у вузькій смузі вздовж у Вінницькій та Одеській областях. Рушники тут вужчі і, відповідно, коротші, ніж у Центральній Україні.

Їх ширина коливається від 25 до 45 см, довжина від 1,5 до 2,5 м. Вишивка займає зазвичай третину половини рушника на кожному з кінців і чітко просторово обмежена квадратом або прямокутником. Колористика була синьо-червоною ще наприкінці XIX століття і еволюціонувала до поліхромної у ІІ пол. Вишивають подільський рушник нитками по домотканому полотну техніками штапівка, «качалочка», пряма.

Основні орнаментальні мотиви: дерево, восьмипроменева зірка, ромб, антропоморфні та зооморфні образи. Композиція подільського рушника може творитися або окремим орнаментальним мотивом, або двома чи трьома ярусами таких мотивів, розмежованих вузькими орнаментальними стрічками. Над останнім ярусом стрічка відсутня. Для Карпат і Прикарпаття вишитий рушник довгий час залишався невідомим. Він з'явився тут на початку XX століття. Для його створення застосовували старі техніки і орнаменти одягової вишивки, скажімо узори уставок жіночих. Види рушників.

У XIX ст. Існували такі види рушників:. Божник — рушник для оздоблення ікон.

Кілковий — багато вишитий рушник для ікон, картин. Плечеви́й — рушник, що пов'язували через плече у шлюбних обрядах. Подарковий — дешевий рушник для весільних подарунків. Утирач — рушник для витирання рук, те ж саме, що й сучасний. Стирок — рушник для витирання посуду Образно-символічне значення. Вишиті рушники поширені в сучасній як неодмінний атрибут народного, весільної та святкової, як традиційна окраса селянського житла. Важливі події в житті народу ніколи не обходяться без рушників, які, крім декоративного призначення, мають великий образно-символічний зміст.

У всьому немає іншого такого предмета, який би концентрував у собі стільки різноманітних значень. Рушник супроводжує українця протягом усього і в, і в горі.

Використання рушників у побуті. Хрещення. На рушнику, вишитому світлими, веселими кольорами, без жодного чорного стібка, несли дитину. Хрещена мати готувала його заздалегідь, а загортаючи в нього немовля, примовляла «красну дорогу» новонародженому, щоб життєвий шлях був такий же світлий і добрий, як той рушник. Після хресної купелі дитину знову загортали в рушник, а поверх нього кожен з хресних батьків неодмінно клав «крижмо» — золоту або срібну монету з побажанням добробуту. Цього рушника та «крижма» не можна було нікому передаровувати. Вважали, що через «те» зломиться дорога життя.

В першій половині XX століття рушник(за часів брутального ), «крижмо» — замінено на чисте біле полотно, якого має бути непарна кількість метрів. З того полотна цій дитині шили сорочечки чи платтячка. Весілля. Важлива функція рушника в обрядах сватання та. В деяких селах, Надсяння, Лемковини, Холмщини, крім рушників для сватів, дівчина повинна була вишити ще дванадцять. Скачать музыку на телефон. Дванадцять дружок несли їх перед нею через ціле село, якщо вона переходила жити до хати молодого, а скриню з приданим везли на возі.

Якщо парубок ішов у прийми до тещі, то також відбувався урочистий похід через село, щоб всі бачили, яка та молода працьовита і «файна». Ось чому кожну дівчину привчали до змалку, і в вона вкладала своє бачення краси, але при тому старалася зберегти деталі й мову, які передавали з роду в рід. Орнаменти на весільних рушниках вишивали геометричними або рослинними мотивами, часто із зображенням, які в народних обрядах були символом, чесності, щирості та вірності молодят. Саме їх щедро прикрашали. Коли дівчина виходила юною заміж і ще не надбала традиційних дванадцяти рушників, тоді допомагали їх вишивати всі жінки роду аби не було осуду, що дівчина лінива. Згаданий похід дружок дотепними ритуальними піснями та приказками супроводжували дружби, свашки та молодь.

Найкращого рушника перші дружби стелили молодим під ноги під час вінчання в, щоби їхнє подружнє життя було щасливе, а ще вірили — хто перший стане на рушника, той верховодитиме в сім'ї. Молодих, які після вінчання поверталися додому, на порозі хати зустрічали батьки з короваєм на вишиваному рушнику та добрими побажаннями. Прикрашали голубками, колоссям, квітками. Рушник, на якому ставали до, вивішували над образами або на видному місці в світлиці. Будівництво. Зберігся звичай, будуючи хату, останню крокву на завершення даху заносити на рушниках(ці рушники дарують майстрам, на знак поваги), потім наймолодший з майстрів має поставити на вершину даху «вінок» — букет з гілок берези або дуба (не сухі гілки, а свіжі, бо може загинути рід), разом з квітами, пов'язані рушничком, якого для цієї мети вишивала майбутня господиня дому. У наш час у деяких районах Галичини його замінюють кольоровою стрічкою, якою пов'язують «віху».

Хлібники. Побутували також невеликі за розміром так звані «хлібники» (у лемків з польських Бескидів та лемків словацьких — «хлібовки»), в які загортали. Їх оздоблювали по краях двома невеликими смужками орнаменту. Часом «хлібники» гарно вишивали й посередині, а їх краї завершували вузенькими смужками орнаменту.

Дорога. Рушник дарувала сину в дорогу на в новому житті. Його берегли як про рідний дім, родину. І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, І рушник вишиваний на щастя, на долю дала. Гостинність. Рушник завжди був символом гостинності — на ньому підносять дорогим гостям.

Смерть. І сьогодні на рушниках труну з померлим спускають до могили.

Рушник на стіні — давній звичай. Реконструкція традиційного вбранства української хати Не було, здається, в Україні жодної оселі, якої не прикрашали б рушниками.

Хоч би як судилося людям убого жити, а все ж естетична принада повсякчас знаходила місце в помешканнях — хай то була одинока хатина вдови чи затісна багатодітна оселя, приземкувата мазанка на півдні України або курна хата поміщика — всюди палахкотіли багатством кольорів рушники. Хата без рушників, казали в народі, що родина без дітей.

Рушник з давніх-давен символізував не тільки естетичні смаки, він був своєрідною візиткою, а якщо точніше — обличчям оселі, відтак і господині. За тим, скільки і які були рушники, створювалося враження про жінку, її дочок. Ніщо, здається, так предметно й точно не характеризувало жіночу вправність, майстерність, зрештою охайність і працьовитість, ніж ті вимережані витвори.

Вони завжди були на людях, розкривалися мистецьким багатством, оцінювалися справжніми пошановувачами. Музей українського рушника. На початку у професором вишу Світланою Китовою (надалі — директор) був заснований Черкаський музей українського рушника. Нині в експозиції цього унікального музейного закладу виставлено понад 500 вишитих рушників кінця — початку століть, у першу чергу, з; ще стільки ж зберігається в запасниках. Цікаві факти.

На рушниках 19-го століття поширеним зображенням є. Селівачов М. Р. Лексикон української орнаментики — К.:редакція вісника «Ант», 2005. — 400 с. —.

Обухівський рушник/ упор. Ю. К. Домотенко — К.:'Задруга', 2005. — 28. //: в 4 т. / за ред. — К.:, 1907-1909. Нікітенко Людмила // № 016 за року. —.

11. Література.

Антонович С. А., Захарчук-Чугай Р. В., Станкевич М. Є. Декоративно-прикладне мистецтво — Львів: Світ, 1999. Василащук Ганна.

Программы для первоклассников на компьютере. Программы » Игры и развлечения » Развивающие программы для детей. Составить слово, 'задуманное' компьютером из 3-х, 4-х, а тем более из 5-ти.

Український Весільний Рушник Фото

Київ, Мистецтво, 1985. Гасюк Е. О. Художнє вишивання. Альбом. — Київ: Вища школа, 1984. Гурчала Ірина.

Народне мистецтва Західних областей України. Кара-Васільєва Т. Українська вишивка. Альбом. — Київ. Мистецтво, 1993. Полотняний літопис України — Черкаси, 2003. — 224 с. —.

Кравець О. М. Сімейний побут і звичаї українського народу. — К., 1996. Макарчук С. А. Етнографія України.- Львів: Видавництво «Світ», 1994. Мельничук Ю. О. Семантика українських вишитих рушників//Народне мистецтво.- 2004. — № 3-4. Наулко В.

Ф., Горленко В. Культура і побут населення України. — К., 1993. Обухівський рушник/ упор. Ю. К. Домотенко — К.:'Задруга', 2005. — 28. Причепій Є. Вишивка Східного Поділля. — К.: Родовід, 2007. — 344 с. —. Українська минувшина.

Ілюстративний етнографічний довідник. — Київ.: Либідь, 1993. Посилання. Зовнішні відеофайли.

(англ.). Це незавершена стаття з. Ви можете проекту,.

Неділя - не можна нічого робити, особливо рубати сокирою. Недільні діти спокійні, хоча й трохи ледачкуваті. Дитина, народжена в ніч з неділі на понеділок, неодмінно стане віщуном, знахарем або ворожбитом. Двадцять сьомий день - сприятливий для добрих справ, хворим цього дня полегшає. Вдалий для землеробів, торгівлі, навчання.

Невдача чекає мисливців. Якщо день випадає на середу — щасливе одруження.

Народжені в цей день дівчатка виростуть вродливими, щасливими у заміжжі, хлопчики ледачкуватими й невиразними зовні. У цей день місяця сни здійсняться після двох сновидінь. По народній та церковній традиції в цей день дітям давали такі імена: Іван, Сидір, Максим, Марко, Микита. Теплий Сидро — тепле літо. У народі кажуть: коли на Антипа не розтали льоди — буде кепське літо, на врожай і не сподівайся. Проте старі люди. Знаходиться в обігу з 31 березня 2003 року.

(більше) Це послідовне розміщення на поверхні полотна однакових за розміром дужок-петельок для оздоблення краю комірця, подушки. Засипають бутля стиглими вишнями, половину яких всипають з кісточками, а з другої половини видаляють їх. Бутель доливають. Вишитий рушник в Україні посідає особливе місце. Рушники — це символ України, відбиття культурної пам’яті народу, в їх узорах збереглися прадавні магічні знаки, образи «дерева життя», символіка червоного кольору. З літописів відомо, що під час весняних заклинальних обрядів дерева обвішувались «убрусами».

Вишиті на них орнаментальні символи відповідали заклинальній символіці родючості. Рушник у давнину відігравав важливу роль, на ньому вишивалися священні язичницькі зображення. Це були «язичницькі іконостаси», сповнені глибокої архаїки.

Рушники є неодмінними атрибутами народного побуту, весільної обрядовості, вони застосовуються як традиційна окраса житла. Важливі події в житті народу ніколи не обходилися без рушників. Мабуть у всьому декоративному мистецтві немає іншої такої речі, яка концентрувала б у собі стільки різноманітних символічних значень. У вишивці рушників знайшли відображення орнаменти, пов’язані з образами добра, краси, захисту від усього злого на землі. Орнаменти вишивки рушників — це народна пам’ять про життєдайні сили землі та сонця. Рушник виконував і важливу образно-символічну, літургійну роль у християнській обрядовості.

Адже важлива роль рушника в ритуалі обмивання ніг, обличчя, рук під час літургії. В апостольських настановах сказано, що диякони повинні служити при таїнстві євхаристії, маючи рушники, хусточки для витирання вуст тих, хто причащається.

Орар. диякона нагадує віруючим і про той «лентіон», яким Ісус Христос витирав ноги своїм учням після обмивання. Плат Вероніки і є власне тим священним убрусом, на якому зберігся образ Спаса Нерукотворного. Символіка рушника генетично пов’язана і з омофором, адже за давніми легендами сама Божа Матір власноруч зробила омофор святому Лазару, якого Спаситель воскресив з мертвих. В деяких місцевостях України, коли молода йшла просити на весілля, вона перев’язувалася в поясі рушником, іноді з перев’язаним рушником йшла до шлюбу.

На Гуцульщині дівчина, на знак згоди, перев’язувала старшого старосту рушниками через груди навхрест. Вішали старостам на шию калач, прив’язаний до рушника. У всіх важливих подіях у житті народу використовувалися рушники. Ось чому виникли такі вислови, як «рушники подати» (означає заручитися) або «на рушнику стати» (обвінчатися). Саме на рушнику вінчалися в церкві. Викуп молодої теж не обходився без рушника. На дівич-вечір, коли відбувався обряд прощання з дівуванням, молода й подружки обв’язувались рушником.

На картині Ф. Кричевського «Наречена» відображено саме цей момент, коли дружка тримає рушник, щоб обв’язати наречену. Обв’язування молодої рушником мало обрядово-магічний захист від злих сил. Після запросин гостей молода з дружками повертається до своєї хати, де в сінях стоїть «гільце» — невелике деревце, прикрашене стрічками та квітами.

Його заносять до хати і ставлять на рушник. Батьки благословляють молодих хлібом на рушникові. Тарас Шевченко глибоко знав народні звичаї, що знайшло відображення в його поезії. Сватання він описує такими словами: «Я все виглядала — чи не шле за рушниками», «А у мене, як на теє, й рушники вже ткались», «Одній найкращій скажіть тихенько, щоб на своєму огороді гарбузів не сажала», «Вернулись люди з рушниками». Існує легенда про те, що коли Тарас Шевченко готувався до свого весілля, він замовив у Кролевці рушники з птахами та, на жаль, не дочекався. Коли перевозили домовину Шевченка з Петербурга до Канева та проїздили через Кролевець, замовлені весільні рушники кролевчани поклали на труну.

Видатний український етнограф Павло Чубинський під час етнографічної експедиції (1869—1870 pp.) Правобережною Україною зафіксував цікавий звичай «торочення рушників» перед весіллям. У п’ятницю сходяться дружки і старости до хати молодої торочити рушники. Це означало дошивати до вже готових рушників шматочки полотна, що залишилися на ткацькому верстаті з довгими звисаючими нитками для їх продовження. Торочені рушники дарували дружбам-боярам. Під час цієї церемонії вперше просили в Бога благословення: «Благослови, Боже, і отець, і мати, своєму дитяті рушники торочити». Зображення жіночої постаті з двома птахами в руках — мотив, що зберігся в найдавніших рушниках Поділля та Полтавщини.

На подільському рушникові — по боках фантастичні птахи, на полтавському — фантастичні істоти, що нагадують оленів. Можливо, це зображення рожаницького божества родючості, культ якого сягає давніх міфологічних уявлень про небесних володарок світу. За припущенням Б. Рибакова, вшановування належать до осінніх свят, які з приходом християнства були з’єднані зі святом Різдва Богородиці — 8 вересня. До господарської родючості додавалася родючість людська — адже це час, коли влаштовувалися весілля.

Звернення до рожаниці було подвійним. З одного боку — подяка за врожай, з другого — прохання про допомогу під час пологів. Зображення двох птахів — далекий відгук магічної жертви, що приносили мисливці божествам неба. Він збігався з часом осіннього свята врожаю, давнім святом «Рожаниць». По боках Богині вишиті фантастичні істоти, можливо, це олені, вигляд яких змінено в довготривалій традиції. Їх зображення є свідченням давнього міфологічного уявлення про небесних оленів, як відлуння міфу мисливців.

У XIX столітті ця традиція була майже несвідомою, не підкріпленою знанням відповідних міфів, але достатньо міцною, щоб зберігати окремі елементи архаїки, окремі уявлення про первісний міф, відгук мисливських вірувань. Ці рудименти — зображення небесних оленів — до сьогодні збереглись у розписі писанок Карпат, і передусім Космача. Водночас вишивка рушників зберегла не лише первісний культ оленів, але й шлях поступової заміни їх новішими зображеннями — кіньми. Тобто відбувався процес переходу від космогонічних зображень з небесними оленями до жіночих зображень з реальними кіньми вже земного ярусу. Можливо, вишите зображення на подільському рушникові XVIII століття — це «ідеограма заклинання весни» — і є дуже змінене трансформоване зображення Макоші, богині, яка в язичницькому пантеоні уособлювала «матір врожаю», була богинею добра й достатку, надзвичайно давнім землеробським божеством. З часом культ язичницької Макоші було витіснено християнською Параскевою, яка стала покровителькою жіночих ремесел, поля й домашніх тварин. Серед різноманітних вишитих рушників своїм художньо-образним ладом вирізняються рушники Поділля.

Найцікавіші з них створювалися в селах Томашпільського, Крижопільського районів і особливо в селах Клембівка та Городківка. Вони невеликі за розміром, кінці оздоблені горизонтальними, вертикальними чи скісними смугами геометричного або рослинного орнаменту, скомпонованого з окремих розеток. Вишивальниці відтворювали на полотні фантастичних коней з крилами, казкових з розкішними хвостами птахів — пав, вершників у військовому одязі, жіночі зображення з піднятими вгору руками чи із жінками, котрі тримають коней із вершниками або птахів.

Ці вишивки зберегли з язичницьких часів зображення, що уособлювали сили природи, сонця, Великої Богині. Подільські рушники вирізняються як розмірами, так і орнаментальними мотивами й кольоровим строєм. Вишиті вони червоними, жовтими, синіми, зеленими та чорними вовняними нитками, що лягають опуклими рельєфними рядами, утворюючи виразні, сповнені величного ритму композиції. Завдяки особливому талантові й віртуозності володіння техніками, вишивальниці століттями дбайливо зберігали й передавали з далекого минулого до сьогодні красу узорів подільських рушників. В селі Клембівка вишивали рушники не тільки жінки, а й чоловіки.

Серед них — відомі в 1940-х роках майстри — Сергій Довгань, Олексій Куштар. На початку XX століття на зміну давнім мотивам приходить такий улюблений малюнок, як «самовар». Стіна його вишивають кольоровою вовною з обох боків полотна. Значним осередком вишивки рушників на Поділлі на початку минулого століття було також село Писарівка. В Клембівці продовжують вишивати традиційні подільські рушники. Роботи Ганни Ляльки, Параски Корзун, Марії Сидоренко, Надії Горобець та інших уславлених майстринь — поетична розповідь про красу природи, радість життя. Це рушники «Мрія», «Чорнобривці», «Танок», які наче випромінюють радість, сповнені оптимізму.

На Київському та Чернігівському Поліссі рушники оздоблювали горизонтальними смугами в техніці «лиштва», «вирізування», «занизування». Вишивальниці Марія Шевчук, Євгенія Ємельянова, що нині активно працюють на Рівненщині, по-новому підійшли до розробки традиційних узорів поліського краю.

Їхній пошук спрямований на відродження давнього шитва білими нитками, виявлення виразності вишивки червоним «занизуванням». На Волині сучасні майстрині активно впроваджують у, вишивці рушників прадавню техніку «занизування». В Карпатах, на Прикарпатті сформувалась і набула свого розквіту незнана раніше вишивка рушників. Давні традиційні узори гуцульської вишивки з уставок жіночих сорочок переносилися на полотно рушників і своєрідно переосмислювалися майстринями. Велична краса карпатської природи сприяла монументалізації геометричного орнаменту, контрастному протиставленню чорного, червоного, жовтого й зеленого кольорів. Особливістю творчої манери майстринь є укрупнення певних елементів, виокремлення центру композиції, наповнення твору емоційною наснаженістю. Витоки творчості Михайлини Сабодаш з Коломиї ґрунтуються на давніх традиціях прикарпатської вишивки, що вирізняється стриманим колоритом з перевагою темно-червоних, чорних кольорів, витонченою ювелірною проробкою деталей орнаменту.

Основним засобом художньої виразності вишивок Сабодаш є чітка лінія, переважно чорного кольору, що утворює і підкреслює основні форми малюнка, які потім ускладнюються й доповнюються іншими кольорами. Сабодаш творчо інтерпретує традиції народної вишивки. Вона застосовує у своїй творчості найпоширеніші техніки — хрестик, «стебнівку», гладь, але найулюбленішою залишається «низинка». Світ асоціативних уявлень майстрині розкривається у вишивці рушників. Образна змістовність їх будується через ритміко-пластичні мотиви, певний колорит. Так, основа художнього образу рушника «Вівці мої, вівці» передається через ритмічне повторення домінуючого мотиву «баранячих ріжків».

Візерунок «Подарунок матері», побудований на контрастному зіставленні кольорів — чорного і червоного, викликає асоціації з художнім образом, поширеним у поетичній творчості. Свіжість барв, м’який ліризм вирізняє рушники «Гори димлять», «Вечірнії зорі». Село Виженка Чернівецької області, розташоване в горах, славиться своїм народним мистецтвом. У рушниках Параски Клим розквітають барви цього краю, багатство його кольорів. Творче прочитання та осягнення народних традицій вишивки Буковини, їх подальший розвиток визначають доробок Олени Гасюк з Вижниці. Її рушники приваблюють своєю різноманітністю, декоративністю.

У селі Вашківці живе Євдокія Гарас. Вона вишиває рушники, переносить на полотно малюнки Григорія Тараса, широко відомого далеко за межами України художника вишивки.

В центральних районах України — на Полтавщині, Київщині, Черкащині, Чернігівщині — вишивка рушників має значне поширення. Тут стала популярною орнаментація з пишних рослинних форм. Мотив дерева-квітки — один з найулюбленіших у шитві рушників. Його семантика сягає у глибину віків і пов’язана з язичницькою міфологією. Священне дерево життя є символом матері-природи. Характерно, що давні образні міфологеми, як і символіка червоного кольору, збереглися на рушниках, що мали обрядове значення й були знаком-символом.

Мотив дерева-квітки впродовж тривалого часу зазнавав модифікації й щоразу інтерпретувався залежно від смаків і уявлень народних майстрів. Так, на Полтавщині в усіх видах народної творчості простежується мотив дерева, вазона з квітами. Привертає увагу їх стилістична єдність, що виявляється в загальному характері трактування мотивів, вільній, живописній манері виконання, ритмічних побудовах. Однак їх втілення завжди підкорене властивостям того чи іншого матеріалу й залежить від специфіки певного виду мистецтва — кераміки, килимарства, вишивки. Мотив «вазона» з’являється в XVIІ—XVIII століттях як наслідок освоєння ренесансно-барочних мотивів з подальшою переробкою народним мистецтвом. Цікаво зазначити, що мотиви «вазона», «дерева» скрізь зберігають один і той самий принцип у зображенні рослин. На рушниках квіти, пуп’янки виглядають площинно, внутрішню будову квітки передано різними рушниковими заповненнями.

Ці мотиви мають завжди свій логічний початок і завершення. Це можуть бути вазони найрізноманітнішої конфігурації, видовженої форми вази, округлих обрисів глечик, типовий за формою для кераміки Полтавщини. Їх площинне зображення підкреслюється орнаментальними заповненнями поверхні і сприймається як один з елементів композиції. «Дерево-квітка» часто виростає з умовно трактованої землі, яка подається ніби в розрізі. Прагнення осягнути явища природи і проникнути в їх суть спричинилося до того, що в розрізі вишивальниця позначає крапками умовне зображення насіння, з якого виростає дерево. Мотив «дерева» характерний для рушників Полтавщини початку й середини XIX століття. Загальна побудова композиції здійснюється за принципом симетрії і рівноваги мас.

Симетрія майстрами відчувається не як дзеркальне відображення ідентичних мотивів, а лише як урівноваження з обох боків стебла різноманітних за малюнком, але однакових за обрисами елементів. Для більшої рівноваги в основі квітки, внизу вишивальниці розміщують по боках два найкрупніші в загальній композиції мотиви. Бічні гілки згинаються під тягарем плодів, квіток, нанизуються на основне стебло. Простежується загальна побудова і пружний, стрімкий рух ліній і форм рослинних елементів. Погляд перебігає від основи елемента вгору, до його завершення.

Верхівка позначається однією великою квіткою з більш детальною розробкою деталей, або ж квіткою з трьома гілками, що виходять з неї. На Чернігівщині, особливо в Городнянському районі, мотив дерева, вазона ускладнюється значною кількістю птахів. Це й великі пави по боках дерева й по кілька пар невеликих.

Зображення «дерева-квітки» скрізь має тричасний поділ, що в народній уяві асоціюється з царством підземним, земним, небесним. Дерево — своєрідний зв’язок світу потойбічного з небесним. Саме це підтверджує наявність зображень сонця, зірок. «Дерево життя» в рушниках є філософським осмисленням категорії вічності — минулого, сучасного, майбутнього. Важливим у рушниках є зображення птахів. Поступово символіка птахів, як небесних представників, змінює своє первісне значення.

Вони втрачають риси фантастичності, їхні зображення на весільних рушниках XIX століття переходять у категорію символів кохання, побажання сімейного щастя. Вигляд птахів набуває конкретно-реальних рис. Рушники Центральної України вишивалися техніками вільного малюнка. До них належать «рушниковий» і «тамбурний» шви, «полтавська» та «художня» гладь.

Ці шви виконуються не за рахунком ниток на тканині, а за попередньо нанесеним на полотно малюнком, який потім вишивається. Контур малюнка, найчастіше «дерева-квітки», обводиться «стебловим швом», а площини зображення пелюстків, листя, птахів вишивають «рушниковим заповненням». Це невеликі різноманітні квадратики, прямокутники, розміщені в шаховому порядку. Вони дістали в народі назви: «бігунець», «драбинка», «насипочка», «прикріп», «шахматка», «риб’яча луска».

Усі ці заповнення утворюють чергування вертикальних смуг, хвилястих ліній, штрихів різної густоти, площин різного наповнення кольором — усе це створює враження динаміки внутрішнього руху. Для вишивання використовували куповані нитки заполоч, або ж домоткані нитки, фарбовані в буряковому квасі, полотно використовували домоткане, найкращим вважалося кролевецьке. Нитки шитва лягають у різних напрямках, що створює багату гру червоної барви, яка ніби сяє. Декоративність підсилюється чітко окресленим контуром, і вся композиція стає легкою, ажурною. Техніка «рушникового шва» в колишніх районах Полтавщини — Черкаському, Золотоніському, замінюється компактнішою композицією й замість рушникового заповнення — густо зашитими площинами, що надають більшої насиченості кольору. На Київщині ця техніка ускладнюється контурною обводкою.

Техніка «полтавського рушникового шва» на Київщині зветься «старокиївським швом» і на відміну від попереднього має густіші площини заповнення нитками. Рушники вишивають інтенсивним червоним кольором, який є відгомоном символіки червоного кольору й нагадує про давнє символічне значення рослин. Червоний колір рушників Полтавщини доповнюється синім на Київщині й Чернігівщині, чорним і жовтим — на Дніпропетровщині. У Харківській області додавали незначну кількість зеленого, що підсилював звучання червоного.

Рушники центральних областей України мають підкреслено вертикальну композицію. Вони орнаментовані з двох боків рушника мотивом «дерева-квітки» або «вазона» пишних рослинних форм. У весільних рушниках в орнамент вплітаються зображення птахів. Приступаючи до вишивання, на тканину слід нанести малюнок — орнамент рослинного характеру.

Закріпивши вишивальну нитку на лінії малюнка на кількох вертикальних нитках тканини за допомогою петлі, вколюємо голку вправо від першого проколу. Утворюється перший стібок.

Набравши зліва направо на голку певну кількість ниток, уводимо її поверх середини першого стібка. Вишиваючи зліва направо, вколюємо голкою з вишивальною ниткою таку ж кількість ниток тканини, як і першим стібком, уводимо голку й вишиваємо з вивороту у зворотному напрямку (справа наліво), виколюємо її на лицьовий бік у місці першого проколу першого стібка. Таким чином, усі лицьові стібки йдуть праворуч, а стібки з вивороту — ліворуч, причому довжина останніх удвоє менша. На тканині утворюється наче маленький шнурочок, нашитий по контуру малюнка. Потім заповнюємо середину гладьовими швами. Наприкінці XIX — на початку XX століття в Україні, особливо на Сумщині, Полтавщині, Черкащині, популярною стала «тамбурна» техніка.

Вона була поширена у вишивці Вірменії, в арабських країнах. Її назва прийшла до нас із Франції (tambour — барабан). Російські назви — «в петлю», «петелькой», «цепочкой», «косичкой» — відтворюють характер цього шва, що складається з ланцюжка (петля в петлю). Цей шов образно йменують «тропкой», «мьішиной тропой». У російській вишивці «тамбурна» техніка з’явилась у XVIII столітті, в Україні в народній вишивці вона поширилась у XIX—XX століттях. Мотиви орнаменту рослинні, вільних вибагливих ліній, не пов’язані з рахунком ниток полотна. Вишивались узори червоним кольором, іноді з додаванням жовтого, синього, чорного.

Особливо цікаві так звані «кумачеві» рушники, які виконувалися білими нитками на червоному полотні. Сьогодні велику справу відродження нині призабутої «тамбурної» техніки розпочала Олександра Теліженко з Черкас — відомий майстер української вишивки, представниця сучасної генерації молодих митців України. Вона глибоко досліджує давню народну вишивку, уважно вивчає різноманітні техніки шитва і, творчо переосмисливши, дає свою індивідуальну інтерпретацію. Особливо полюбляє художниця вишивати рушники. Розлогі вибагливі фантастичні дерева, як символи вічного оновлення життя, розквітають на червоному, білому полотні її рушників.

Твори Олександри Теліженко — «Холодний яр», «Роде наш красний», «Роксолана» — це творче оновлення традицій народної вишивки, її подальший розвиток шляхом сучасного мистецтва. «Тамбурний шов». В основі його лежить найпростіший допоміжний шов «ланцюжок», котрий у вишивці застосовується для обводки і зв’язку між окремими елементами композиції, а також ним користуються як самостійним швом, — це «тамбурний», виконаний петельками. «Ланцюжок» вишивається справа наліво (на 2, З, 4 нитках, залежно від щільності тканини).

Український Вишитий Рушник Фото

Закріплюємо робочу нитку на чотирьох горизонтальних нитках за допомогою петлі. Набираємо на голку чотири нитки основи, притримуємо вишивальну нитку великим пальцем лівої руки й робимо петлю справа наліво, нитка під кінцем голки. Виводимо голку на лицьовий бік, потім уколюємо її в те ж саме місце, набираємо чотири нитки основи, підтримуємо робочу нитку лівою рукою й робимо петлю справа наліво.

Після цього протягуємо вишивальну нитку на лицьовий бік. Знову виколюємо голку в тому ж місці й так продовжуємо виконувати стібки до кінця ряду. Зворотний бік має вигляд суцільної строчки. Гладь широко використовується у вишивці рушників і нині вона має різні варіанти й називається «рисована вишивка», або «вибиванка». Техніка цих рушників полягає в тому, що узор попередньо наносять на полотно й вишивають різними видами гладі. Орнамент їх — рослинний. Невичерпна фантазія майстринь вводить у вишивку чарівний світ різноманітних квітів, пуп’янків, листочків, ягід у живописно-об’ємному трактуванні.

Основний художній ефект полягає в гармонії колірних плям, їх масштабності, ритмічному розміщенні. Вишивальниці у своїх роботах досягають дивовижної віртуозності, хоча надмірна багатоколірність часто призводить до строкатості. У Чернігівській, Київській і Полтавській областях побутують рушники, вишиті рахунковими техніками: «вирізування», «лиштва», хрестик, різноманітні мережки. Так, у Щорському районі Чернігівської області переважають рушники з рослинним орнаментом.

У Бобровицькому — вишивка стилізованими квітами в червоних, білих, синіх кольорах. У Сріблянському, Прилуцькому, Козелецькому — поєднання червоного з чорним, білим у техніці мережка, хрестик, гладь. Ще наприкінці XIX — на початку XX століття в Кролевецькому районі у вишивці рушників побутував мотив сирина., виконаний червоно-малиновою заполоччю з додаванням синьої.

На початку XX століття у вишивці рушників поширюються зображення жанрових побутових сцен, які майстрині запозичували з журналів «Нива», «Аполлон», «Искусство и художественная промышленность» тощо. Ці видання були поширені в провінції і знайшли зацікавлених серед міського населення. Іноді подібні картинки на рушниках поєднувалися з текстами дидактичного характеру, або ж з прислів’ями та приказками.

Малюнки для подібних рушників виконувалися художниками в псевдоукраїнському стилі, їх поширення спричиняло нівелювання регіональних художніх традицій, скеровуючи вишивку рушників на шлях кітчу й невибагливого смаку. Крім знання технік вишивки рушників, регіональних особливостей шитва, слід також вміти гарно закінчити роботу. Для цього після вишивання основного узору рушник необхідно підрубити або ж закінчити мереживом, китицями. Рубці підшиваються з вивороту на нитках, що заздалегідь висмикуються з основи й утворюють вузеньку мережку.

Підвертають рубці на 0,5 см. За допомогою мережки відбувається перехід від рубця до орнаментальної композиції. Найчастіше використовують рубець з «одинарним», «подвійним» або «роздільним» прутиком. Рубець з «одинарним прутиком». Від верхнього краю тканини відступаємо на 2 см, витягуємо одну горизонтальну нитку. Паралельно витягнутій нитці підвертаємо 0,3 см від краю тканини й ще раз підвертаємо 0,4 см для рубця так, щоб край його ліг уздовж витягнутої нитки. Закріплюємо робочу нитку під рубцем на місці витягнутої нитки від правого краю тканини, набираємо на голку чотири нитки основи, протягуємо під ними справа наліво робочу нитку й покриваємо її стібком, тобто обкручуємо прутик, уводимо голку вгору й захоплюємо одну нитку підгорнутого краю тканини, обов’язково навпроти четвертої нитки, набраної на голку.

Утворюємо обкручений прутик. Таким чином вишиваємо «одинарний прутик», чисницею (дві горизонтальні нитки) є одна нитка підгорнутого краю тканини, розташована паралельно витягнутій нитці.